Дипломатична пам'ять

Уже завтра влитися в загальний потік історичного поступу всього людства, додаючи до нього - хай і не надто масштабну - але своєрідну і, головне, - власну, особисту краплину.

Саме з відчуттям такої відповідальності перед нацією і перед людством має працювати справжня дипломатія, яка завжди була своєрідною квінтесенцією здорового глузду, притаманного людській спільноті. Важко сказати, якою постане в оцінці наших нащадків майже тридцятилітня ретроспектива молодої української дипломатії, але в тих позитивах, якими ми нині пишаємось, і в тих прорахунках, які з плином часу стають очевиднішими, є її вагома частка.

Відомо, що будь-який живий організм має живитися спілкуванням з собі подібними, знати і вміло застосовувати їхній досвід. Саме в цьому контексті дуже цінними для професійного зростання нинішнього покоління українських міжнародників є книжки відомого дипломата, одного з перших надзвичайних і повноважних послів незалежної України Олександра Сліпченка.

Мені приємно рекомендувати читачеві вже четверту його книжку серії "Нотатки про дипломатію і дипломатів", а саме - "Уміння пам'ятати" (К., "АртЕк", 2019). Як і три попередні, вона вводить нас у світ "великої дипломатії", допомагаючи не тільки ліпше зрозуміти різні її прояви та етапи еволюції, а й об'єктивніше оцінити на цьому тлі нинішні зовнішньополітичні кроки України.

Олександр Сліпченко на дипломатичній службі з 1966 року. Від 1991-го був постійним представником України при ЮНЕСКО, при Європейському відділенні ООН, першим повіреним у справах незалежної України у Франції, першим нашим послом у Швейцарії, послом України в Швеції та в Державі Ізраїль. Нині займається літературною та громадською діяльністю.

З немалою часткою відповідальності маю сміливість стверджувати, що Олександр Сергійович відіграв важливу роль у моєму житті, починаючи з нашого спільного навчання в Київському університеті на факультеті журналістики за часів незабутнього його декана Матвія Шестопала, згодом розчавленого радянською каральною машиною. Наш випуск 1961 року можна назвати вільнодумним: водночас на факультеті навчалися письменник Іван Білик (згадаймо його "скандальний" роман "Меч Арея"), майбутній в'язень сумління Григорій Гайовий, "ревізіоніст" Олександр Лічман, майбутня засновниця телеканалу ТРК "Культура" Тамара Бойко, ще кілька відомих письменників і поетів. Після нас набір припинили аж на три роки - вільнодумство вважалося небезпечним. Що ж до самого Олександра Сліпченка, то цей "круглий відмінник" уже тоді скептично ставився до існуючого ладу. Попрацювавши зо два роки на телебаченні, він, за родинною традицією, поринув у дипломатію. Я ж поступово продерся через журналістику і кіно до письменництва - значною мірою за доброзичливими порадами і зі схвалення друга… Та повернімося до літературної творчості О.Сліпченка. Те, що він останнім часом написав, є гідним доробком напередодні 80-річчя державного діяча.

Попри збереження класичних функцій і прийомів дипломатичної діяльності, нові стандарти в міжнародних відносинах (різноманітні технічні засоби спілкування, бурхливий розвиток багатосторонньої дипломатії, контактів на високому рівні разом із поширенням різних форм "дипломатії другої колії", або "публічної дипломатії") суттєво вплинули на зміст і форми службової діяльності дипломатів, на саму суть їхньої роботи. І тому, коли говоримо, що сучасна дипломатія відмінна від дипломатії часів Талейрана і Бісмарка,ідеться не лише про її зовнішні ознаки. А насамперед про те, що неодмінним її складником є потреба зіставляти політичні цілі й практичні зусилля з критеріями демократії, загальнолюдських цінностей, з особливостями й вимогами процесів глобалізації, формування відкритого громадянського суспільства. І - не в останню чергу - про потребу живитися найкращими надбаннями своїх попередників і водночас не забувати про те, як закарбуються сьогоднішні твої вчинки у пам'яті прийдешніх поколінь і як позначаться на їхніх діяннях.

Про це говорить сама назва книжки, яку автор розшифровує так: "Уміння пам'ятати - не фізіологічна особливість людини; це, передусім, ознака його цивілізованості, глибокого розуміння подій, що відбуваються, та їхніх наслідків у широкому діапазоні загальнолюдських цінностей. Це й відчуття живого пульсу історії в найбуденніших, здавалося б, наших справах. При одночасному усвідомленні своєї органічної співпричетності до долі країни та її народу".

Особливість авторської творчої манери - на майже кожному повороті історичних оповідей виходити на паралелі з сучасністю, знаходячи в аналогіях повчальні уроки для нашої свідомості, розуміння свого місця в суспільному просторі воюючої і спраглої реформ України.

На переконливий зразок такого об'ємного письменницького бачення натрапляємо вже у передмові. Автор на своєрідному зрізі лише одного 1533 року вільно подорожує європейськими просторами - від англійського двору Генріха VIII аж до нашої Хортиці, де зароджувалося козацтво, і завершує цей сміливий екскурс роздумами про багатоплановість дипломатичної професії.

Звідси й тематичне розмаїття нової книжки. У його попередніх працях ("Від імені країни", "Служба царська і комісарська", "І була їм усіляка учта") ішлося про засади цієї професії і вимоги до людей, що нею займаються. А також - про історію становлення та розвитку дипломатичної служби. Зокрема й української - від княгині Ольги до наших днів. А ще про те, як дипломатія і дипломати виглядають в очах тих, кому вони, власне, й служать. І як ці уявлення відображаються в мистецтві та літературі.

Нова книжка побудована на зовсім іншому матеріалі. У ній немає послідовного розвитку: вона складається з окремих нарисів, написаних у різні роки, але об'єднаних наскрізною темою історичної пам'яті, що тією чи іншою мірою пов'язана з роботою дипломатів. Особливу увагу приділено подіям і людям, які залишили помітний слід в історії України. У нарисах "Картина на всі часи", "Запрягайте, хлопці, коней", "Загадки двох малюнків" автор досліджує відомі історичні факти під незвичним кутом зору, що дає можливість побачити їх у новому світлі й навіть спростувати усталені уявлення. Це стосується й розповідей про начебто добре відомі "поворотні" моменти української історії, як-от: втрата церковної автокефалії, Берестейський мир, Гетьманська держава Павла Скоропадського, участь української делегації в Паризькій конференції 1919 року.

А до того - суто "дипломатичні історії": від Людовика XIV і "залізної маски" - до дона Жуана з Андрієм Розумовським, від жіночого професійного рівноправ'я та особливостей дипломатичного одягу - до посольських галантних пригод і навіть "дипломатії морозива"…

Завершує книжку розділ про пам'ятники. Точніше, не так про самі витвори монументального мистецтва, як про наше розуміння увічнення минулого. "Пам'ятники зносять, ставлять інші, відновлюють знесені… Ця чехарда - не якийсь особливий наш феномен, - пише автор. - Встановленням пам'ятника влада, панівна на даний момент, немовби мітить територію, якою править, наділяючи себе ореолом величі… Відбувалося це не тільки у нас. З пам'ятниками недавнього соціалізму борються й на сході Німеччини - у колишній НДР, і в інших країнах "народної демократії", що стали просто демократичними, і у Південній Африці, де стирають пам'ять про Сесіля Родса, і у США, де навколо досі звичних монументів спалахнув відгомін колишніх громадянських чвар 150-річної давнини. Міські пам'ятники, які раніше мало хто навіть помічав, перемістилися до епіцентру протестних рухів".

Що робити із цими віджилими "об'єктами матеріальної культури"? Чи є руйнація єдиним засобом дистанціювання від старих догм? Конкретними прикладами автор ілюструє розумне ставлення до цих проблем, обстоюючи свою активну громадянську позицію. Як, зокрема, у сумній історії з "великим велосипедним мостом" від Святого Володимира в "дружбу народів". Історії, якій він іще за рік до спорудження цього монстра безуспішно намагався запобігти ("Дзеркало тижня. Україна", №23, 16 червня 2018 р.). До речі, чимало розділів книжки опубліковано саме в нашому улюбленому тижневику.

Книжка, як і інші твори Олександра Сліпченка (крім згаданих, назву ще популярну "Дипломатичну кухню" та мемуарний двотомник "Це було недавно…"), побудована на величезній кількості першоджерел, а також багатющому досвіді власної 50-річної дипломатичної служби.

Досконале аналітичне й літературне опрацювання безлічі матеріалу, влучні й лаконічні авторські коментарі додають виданню змістовності й глибини, попри легкість його сприйняття. Проте остаточне судження про книжку залишаю читачеві, який, на моє переконання, знайде чимало цікавого й корисного, незалежно від роду своїх занять і літературних уподобань.