Пісня як пророцтво

 ...Господь спасає не мечем та списом, бо це війна Господа. 

Давид — Ґоліафу; Перша Самуїлова 17:47 

Карл Густав Юнг зазначав, що втрата людиною зв'язку з природою та світом своїх предків через міф може обернутися для неї невротичними розладами. Тоді природа для такої людини перестає бути витоком духовного досвіду, що неминуче призводить до внутрішніх розладів.

Музика, пісня, танок, мистецтво — неодмінні складові таких координуючих міфів, їхній потужний інструментарій, що лежить в основі утворення соціуму та забезпечення його стійкості й розвитку.

Тому я, спостерігаючи всілякі флешмоби, якими так щедро балує нас суспільство споживання, завжди уважно і без звичайного скепсису придивляюся до тих, де простежується наступність традиції і проявляються нові форми давніх смислів, що довели свою еволюційну здатність забезпечувати розвиток соціуму. Тоді такі флешмоби сприймаю, швидше, як перформанси — пророцтва в дії.

Тому зацікавило мене блискавичне поширення слів «Батько наш — Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати» з далекої повстанської пісні, за однією з версій її походження. Хвиля поширення мему розкрила глибинні зв'язки з минулим і засвідчила резонанс суспільних настроїв сьогодення з такими самими настроями днів далеких.

А те, що такі резонанси часто приводять до рішучих змін реальності, в мене ніколи не викликало сумнівів. 

Навіть не апелюючи до історичних фактів, я легко знаходжу підтвердження цього в подіях власного життя, які, звісно, не вважаю науковими доказами, але для себе визначаю незаперечними, з погляду естетичної якості світу.

Це було в Чернівцях на початку 80-х років минулого століття. 

Ми спустилися з друзями з пагорба над глиняним кар'єром і вийшли до залізниці. Далі в місто було два шляхи: ліворуч — до містка через річку Мольницю до вулиці Мінської і праворуч — до мосту над залізницею до вулиці Барбюса. Думки, як іти далі, розділилися, й ми вирішили посперечатися, хто з нас раніше вийде до лазні на площі під Турецьким мостом. Звісно, якби ми були тверезими, змагатися у швидкості пересування кривими вуличками колишнього єврейського кварталу в нічному місті нам би не спало на думку. А так я пішов праворуч, а друзі — ліворуч. Я розумів, що вибраний мною шлях довший, і друзі це теж знали, але вирішив схитрувати, бо знав дорогу з вулиці Барбюса через прохідний двір. Туди я й рушив, коли піднявся по мосту над залізницею. У двір швидко потрапив через знайомий провулок, але далі мене очікував сюрприз, — я ніколи не бував у цьому дворі вночі. В темряві розгубився. Світло з вікон квартир мало чим мені допомагало, бо освітлювало тільки палісадники перед одноповерховими будиночками, а парканчики лише згущували тіні. Мені треба було знайти прохід, через який я мав вийти до стіни базару, потім уздовж неї я б уже вийшов на площу перед самим ринком, а звідти — рукою подати до лазні. Але я нічого не впізнавав. Коли обдивився весь двір, у його далекому закуті виявив освітлений простір. Його утворювало через відчинені двері світло жовтої лампочки в коридорі якоїсь квартири. Я ще відзначив, що це — звичайний для будиночків цього кварталу коридор, який слугує і кухнею, і роздягальнею, і передпокоєм, і більше схожий на довгу шафу, ніж на житлове приміщення. А ще з боку цього освітленого закуту долинала музика, якісь слова пісні, яких я не міг розібрати. До всього незрозумілі рвані тіні творили подобу танцю. Краще роздивитися я не міг: тіні мелькали перед дверми, і світло жовтої лампочки сліпило мене, як стробоскоп. Миттю протверезівши, я вирішив програти спір, не шукати проходу до стіни базару й повернутися туди, звідки прийшов. Я розвернувся, і світло зразу стало бити мені в спину, що допомогло легко знайти провулок, через який я потрапив на майданчик двору. Коли ж вийшов на освітлену вулицю у знайому мені натуру, миттю згадав мелодію і слова: в закуті двору у світлі жовтої лампочки звучала «Хава нагіла». Там танцювали й співали незнайомі мені люди, і вони залишилися там співати й танцювати. 

Яскраво освітленими вулицями мені швидко вдалося вийти на площу під Турецьким мостом. Але друзі вже сиділи біля лазні й чекали мене. На мій прихід вони ніяк не відреагували й продовжували захоплено щось обговорювати, як це буває у веселій хмільній компанії. Про спір я вирішив не нагадувати. Пам'ятаю, потім ми ще встигли заскочити в буфет лазні і взяти там по пляшці пива, що, власне, з самого початку й визначало маршрут нашого повернення в місто після денного дозвілля на пагорбі над глиняним кар'єром. Вечір закінчився звичайно для нас, але не для мене.

До того вечора я часто чув «Хава нагілу» на численних міських весіллях. Ще частіше слухав цю пісню вже набагато пізніше. Останній час дав можливість подивитися кліпи з цією мелодією, записані в найкращих залах світу, у виконанні видатних артистів. Я дивлюся їх із захопленням, але все зникає, розпадається вмить, якщо при цьому раптом згадую ту ніч, той двір і закут двору, освітлений світлом жовтої лампочки з коридору, що падало через відчинені вхідні двері маленької квартири. Мене зразу охоплює інша енергетика. Я буквально провалююся в танець рваних тіней перед дверми, що, наче праща Давида, розкручує мелодію й шпурляє її в невидимого Ґоліафа, який усім неосяжним тілом навалився на двір, на місто, на ніч над Чернівцями, а сама ніч стала уособленням і втіленням цього чудовиська. Те виконання було якимось безнадійним шаленством, безпросвітнім захватом. І я знаю, що той, хто зміг би подивитися в ту мить на Чернівці, на Землю згори, не побачив би на поверхні Землі нічого, крім променя світла від жовтої лампочки з коридору будинку в закуті двору біля єврейського базару в Чернівцях. 

Цар Соломон попереджав: «Нещастя — це ваш вибір». Я зрозумів, що ті мелодія, пісня, танок були безнадійною, але невтримною декларацією того, що ми будемо, повинні бути щасливими.

Я відчуваю, що нічого не забув із митей тієї ночі, й тоді далека мелодія обережно виникає й розпочинає свій вир навколо мене, а я чую слова тієї проминальної натури: «Хава нагіла, хава нагіла, хава нагіла венісмеха».

Тепер я розумію, що був тоді присутнім при величному пророцтві в дії.

Нині в Чернівцях так уже не співають. І не тому, що виїхали на довгоочікувану Батьківщину в Ізраїль, вийшли з неволі ті, хто тоді співав. Усе тому, що одного разу вночі ці слова вже прозвучали саме в тому унікальному виконанні, яким і є вибір долі, після якого поступово, але невблаганно змінюється все. А таке виконання не повторюється на біс. Воно тільки втілюється. І вже не має значення, де пролунають ці слова — у світлі жовтої лампочки у дворі кварталу забутого містечка чи при свічці в повстанській землянці.

Щось схоже відбувається й відбуватиметься з перформансом пісні «Батько наш — Бандера, Україна — мати, ми за Україну підем воювати».

Про що він свідчить? Він розкриває головне — кореневу традицію готовності українців боротися за свої волю, незалежність і гідність. Послуговуючись вжитими в тексті метафорами, можна твердити про рішучість українців, як Давид, виступити проти новоявленого чудовиська Ґоліафа. А вже сама історія доводить, що така спроба завжди переможна, хай інколи й віддалена в часі.

«Любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат…» — так із глибини століть звертається до нас Іван Котляревський рядками «Енеїди». У цих словах зосереджена вікова народна мудрість, і сьогодні вони актуальні як ніколи.