Підтримати
Венеційська бієнале проходить нині в химерні часи. Ще не скінчилася пандемія ковіду, вже почалася жахлива війна в Європі, — і бієнале розіп'яте десь між цими двома трагедіями, тілом ще в першій, головою вже в другій. Наскрізні теми бієнале, які визначила її цьогорічна кураторка італійка Чечілія Алемані, —філософські й гуманістичні, навіяні смертю, що приходить від самої природи. Кураторка ставить питання змін фізичних тіл людей, їхнього місця в біологічному розмаїтті Землі, нарешті — обов'язку людини щодо планети, інших людей та форм життя. Окрім цього, в кураторського проєкту є ще одна велика мистецька і соціальна функція: він оприявнює безліч маловідомих або й зовсім невідомих широкому загалу жінок-художниць сьогодення, а також містить п'ять «капсул часу» — мініекспозицій, де представлені видатні (і, знову-таки, незаслужено забуті) мисткині ХХ століття.
Мирні теми мирного цивілізованого суспільства, яке намагається усвідомити себе в тяжкі часи. І ось на цьому тлі я шукала український павільйон, павільйон країни, яка просто зараз приймає жахливий виклик жорстокої війни, — шукала фізично і, так би мовити, ментально.
Спочатку завдання здавалося простим: у офіційного павільйону України є адреса, що надрукована в путівнику бієнале: будівля Арсеналу, другий поверх. Саме там розміщено проєкт «Фонтан виснаження» харківського художника Павла Макова, який представляє нинішнього року Україну.
Це глибокий за задумом і витончений за естетикою проєкт, ідея якого народилась у художника майже 30 років тому. Всі ці роки проєкт «дозрівав», змінюючи візуальні втілення, і ось нарешті постав у вигляді системи з 78 мідних воронок, у яких потік води рухається згори додолу й, за задумом, має поступово зникати. Фонтан символізує виснаження ресурсів та людства і є потужним та глибоким висловлюванням на цю тему.
За задумом, у проєкту мала бути велика супровідна документація (яка не доїхала через війну), але склалося так, що головним сенсом і художнім образом проєкту стала історія того, як він узагалі став можливим у нинішніх умовах. Один із трьох кураторів, Борис Філоненко, — харків’янин, він волонтерив у Харкові до самої бієнале і виїхав на відкриття павільйону з-під обстрілів. Друга кураторка, Лізавета Герман, на початку березня на останніх днях вагітності під обстрілами змушена була виїхати з Києва й народила сина у Львові (була на відкритті з немовлям). Нарешті, третя кураторка, Марія Ланько, виявилась єдиною особою, хто мав можливість, власне, вивезти з України в Італію «Фонтан виснаження»: три доби Марія була за кермом, проїхавши всю воєнну Україну і перетнувши вщерть запруджений біженцями західний кордон. Художник Павло Маков також приїхав на бієнале прямо зі свого рідного міста Харкова. Напруга і трагедія цих неможливих подій були основним невербальним меседжем усіх публічних виступів кураторської групи та художника.
Тобто ось він, український павільйон? Ну так, але ж насправді це не павільйон, у буквальному сенсі. Павільйоном називається зала, яку Україна орендує в Арсеналі,— одна зала серед інших, нічим від них не відокремлена. Цього року, наприклад, прямо за нашим «павільйоном» був сербський — із килимами й малюнками відчайдушних кислотних кольорів, які мимоволі стали непроханим і небажаним тлом витонченому українському проєкту.
Втім, є ще один проєкт, який представляє Україну і входить до офіційної супутньої програми La Biennale di Venezia: масштабний і ефектний проєкт «Це Україна: Захищаючи свободу», представлений PinchukArtCentre та Фондом Віктора Пінчука у партнерстві з офісом президента України та Міністерством культури та інформаційної політики України.
У PinchukArtCentre довга і складна історія взаємин із українським павільйоном. Бували роки, коли він повністю фінансував його, представляв проєкти для нього і, фактично, виступав його комісаром під офіційною егідою міністерства культури. Згодом, коли вибори українського проєкту бієнале стали проводитися шляхом відкритого конкурсу, PinchukArtCentre привозив до Венеції свою програму — виставку фіналістів Future Generation Art Prize. Так мало бути й нинішнього року — але 24 лютого змінило всі плани.
Буквально в перші дні вторгнення було ухвалено рішення скасувати вже готову виставку і почати робити абсолютно новий проєкт, який би резонував із сьогоденням, — із залученням знакових творів українського мистецтва, в тому числі музейного рівня. В умовах війни і вимушеного розпорошення співробітників PinchukArtCentre по всій Україні та Європі завдання здавалося нездійсненним, але енергія й наполегливість куратора Бйорна Гельдхофа вкупі з відчайдушною роботою команди сотворили диво, і складну велику виставку було відкрито вчасно.
Проєкт складається з двох частин. У першій, яка відкривається знаковими роботами Тетяни Яблонської та Марії Приймаченко, представленр твори художників, що продовжують жити і працювати в Україні: монументальні полотна Лесі Хоменко, масштабну інсталяцію Микити Кадана та вражаючий «Київський щоденник» Євгенії Білорусець. У другій частині експозиції українські художниці й художники представлені спільно з міжнародними колегами — друзями України, які створили роботи на тему війни: це демонструє згуртованість світової спільноти навколо України. Серед представлених авторок і авторів Марина Абрамович, Олафур Еліассон, JR, Демієн Герст, Борис Михайлов і Такаші Муракамі. Окреме місце посідає проєкт газети «Дзеркало тижня» Серія «Мами» (2019): портрети жінок, які втратили своїх синів під час російсько-української війни, що триває вже вісім років.
Особливої уваги заслуговує церемонія відкриття, яка стала, по суті, окремим потужним проєктом. Відчувалося, що бізнесмен та відомий у світі авторитетний колекціонер Віктор Пінчук задіяв для цього всі можливі ресурси, інституційні важелі й особисті контакти, і в результаті було створено потужний та вражаючий меседж. У вступній частині до аудиторії звернулися мер Венеції Луїджі Бруньяро та президент Венеційської бієнале Роберто Чікутто; кураторка основного проєкту Чечілія Алемані теж була на відкритті разом із багатьма знаковими сучасними митцями та представниками міжнародної арт-спільноти.
На церемонії відкриття відбулася майже безпрецедентна для відносин української влади з мистецтвом подія: було представлено відеозапис спеціального вітального слова президента України Володимира Зеленського. В ньому він, зокрема, наголосив на можливостях мистецтва в культурній дипломатії. «Мистецтво може сказати світу те, що по-іншому не поширити», — підкреслив президент. Нарешті на чолі нашої держави стоїть людина, яка розуміє це.
Здавалося, потужне звернення президента має стати кульмінацією церемонії відкриття, — але воно стало лише початком справжнього каскаду емоційних ударів. Святослав Вакарчук прямо з двору розбомбленого харківського будинку заспівав по відеозв’язку «Обійми мене»; на церемонії виступила пані Анастасія Гулій, яка пережила Голокост і наразі є біженкою з України в Німеччині. Нарешті, на сцену зійшла Тіна Кароль, щоб виконати гімн України.
Безперечно, саме цей проєкт і саме ця церемонія стали емоційним апогеєм української присутності на бієнале нинішнього року. Але ж це все-таки не павільйон України, про який я весь час думала, — особливо коли оглядала національні павільйони в Джардіні. Їх там мало, їх будували давно, і вже багато років нових павільйонів не будували, і навіть не йдеться про це. Точніше — не йшлося. Але нинішнього року там з’явився символічний павільйон України.
Йдеться про особливий проєкт Piazza Ucraina, який став можливим завдяки люб’язній згоді дирекції бієнале, кураторки основного проєкту, та консолідованим зусиллям усіх сил, задіяних нинішнього року в презентації України. La Biennale di Venezia представила нашу країну в Джардіні окремим символічним павільйоном: Piazza Ucraina від кураторів українського павільйону Бориса Філоненка, Лізавети Герман, Марії Ланько. Проєкт було реалізовано у співпраці з Українським мистецьким фондом екстреної допомоги (UEAF) та Фондом Віктора Пінчука.
Проєкт являє собою інсталяцію просто неба в Giardini della Biennale, спроєктовану українською архітекторкою Даною Косміною. У центрі квадратного в плані відкритого простору височить композиція з навалених один на одного мішків: кожен українець нині знає, що це. Там, під мішками, — пам’ятник, тобто витвір мистецтва, схований українцями від бомбардування російської армії. На обпалених стовпах навколо — принти робіт, які українські художники створили в перші місяці війни як відгук на жахливе вторгнення. Експозиція буде змінюватися вподовж усієї роботи «українського павільйону» в Джардіні, тобто до вересня включно, — будуть експонуватися нові роботи, що з’являться, художників, котрі не мали змоги потрапити на бієнале через війну.
Як ми нині вже достеменно усвідомили, не існує мистецтва «поза політикою». Все — політика. Поява нових павільйонів у Джардіні завжди точно відображала геополітичні зміни у світі. Якщо там усе ж таки судилося з’явитися ще одному павільйону — це, безперечно, має бути павільйон України.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google