Підтримати
Міжнародний день миру, встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, відзначається щороку 21 вересня. Цей день — запрошення на мить замислитися над значенням миру для всіх людей у світі. Зрештою, мир є кінцевою «метою» будь-якої війни майже в усіх культурах. Люди вели війни «заради миру» з часів Гомера і по сьогодні.
Природа миру, як природа світла, — невловима і при цьому розпізнавана в спорадичних приголомшливих зблисках його явлення. Як спалах блискавки на чорному небі. Мир — це підспідок, тло, яке уможливлює існування людини, громади, країни, світу. Водночас мистецтво є вагомим чинником формування картини світу. Воно є ризикованою спробою митця втілити найсильніше з особистих передчуттів. Головний метод мистецтва — повсякчас опиратися намаганням кодифікувати й урегулювати творчість. Таким чином, мистецтво — це революція, яка ніколи не припиняється. Воно неспроможне перетворити зло на добро, тому ми не можемо покладати на мистецтво відповідальність за соціальну дійсність, але, безумовно, воно допомагає людині подолати відчуття трагічного, навчитися співпереживати, очищає і звільняє від внутрішнього напруження. Простір мистецтва становить собою безпечне середовище для особи з травматичним досвідом його висловити або втілити (побачити втіленим), а глядачу — відчути емпатію. А завдяки прогностичній функції мистецтва можуть бути створені нові інтегруючі цінності, які стануть основою ефективних соціальних змін.
Миротворча функція мистецтва досі не концептуалізована. Ця сфера — міждисциплінарна, тому науковці від мистецтва, соціології, психології, конфліктології та медіації підходять до її вирішення з різних боків. Щоб почати розмову на цю тему, оберемо один із підходів до конфліктної трансформації та розглянемо його в аспекті візуального мистецтва. Взявши за основу класичну роботу Йоанни Санта-Барбара (Handbook of Peace and Conflict Studies (Webel & Galtung, 2007), видається можливим запропонувати тлумачення кожної з наведених стадій конфліктної трансформації з ілюстративними художніми прикладами.
Отже, за Й. Санта-Барбарою, щоб зцілення (читай — примирення) відбулося, суспільство має пройти такі етапи:
- Розкриття правди про те, що сталося.
- Визнання кривдниками заподіяної шкоди.
- Висловлення розкаяння через вибачення перед жертвами.
- Прощення.
- Встановлення справедливості в якійсь формі.
- Планування запобігання повторному виникненню конфлікту.
- Відновлення конструктивного характеру відносин.
- Поступова побудова довіри.
Розкриття правди про те, що сталося. Зазвичай вважається що «гармати» і «музи» протистоять одні одним, а мистецтво — то є справа виключно мирна. Мистецтво, що пропагує війну й насильство, втрачає право вважатися таким, перетворюючись на «пропагандистську художню продукцію». Вона може бути доволі ефективною, але в історії мистецтва ми не знаємо шедеврів, які б оспівували війну як таку. Це не стосується випадків, коли художники оспівують патріотичне піднесення або звитягу. При цьому відверті художні свідчення митців про особисто пережиті трагічні події або події, численних свідків яких вони представляють, від імені яких висловлюються, безперечно мають неабиякий вплив на загальне світовідчуття глядачів. Такий спосіб передачі вкрай особистого досвіду здатний спонукати внутрішнє перетворення в авдиторії, налаштувати на порозуміння на тлі спільних катарсичних відчуттів.
Потужним прикладом художніх свідчень щодо жахіть війни можна вважати творчий доробок Отто Дікса, митця, що явив світові подекуди спірні, але чи не найвищі досягнення німецького мистецтва у період між двома світовими війнами. Графічна серія «Війна» — це певна варіація «Фатальних наслідків війни» Гойї: художник показав жертв газових атак, «побут» окопного життя, безглузді криваві злочини.
Отто Дікс був дуже відвертим літописцем жахіть війни. Гіперреалізм його робіт вражає. Цікаво, що художник виставляв свої роботи на антивоєнній виставці, і його одразу записали в пацифісти. Але, можливо, сенс позиції художника був ширший за пацифістську рамку. Ось один із його коментарів з приводу військового циклу: «Я малював картини війни не для того, щоб запобігти війні. Таких претензій у мене і бути не могло. Я малював їх, щоб заклясти війну. Все мистецтво — це заклинання».
Повертаючись до українського контексту. Промовистою є серія робіт Дар'ї Марченко і Даніеля Гріна «П’ять першоелементів війни, або Еволюція диктату». Першим елементом було «Обличчя війни» — портрет Путіна з п’яти тисяч гільз різного калібру до різних видів зброї, яка використовувалася на лінії вогню. Про цю картину написали практично всі провідні світові ЗМІ, її було виставлено у Конгресі США.
А картина «Мозок війни» є своєрідним уособленням інструментів пропаганди інформаційної війни, яка в сучасному суспільстві переходить на глобальний інтернаціональний рівень із допомогою ЗМІ, що грають на патріотичних почуттях людей і залучають їх у війну.
При цьому надзвичайно цікавими є виражальні засоби, використані художниками для даної серії: роботи зроблено зі сторінок Будапештського меморандуму, уламків бомб, ракет і військових погонів. Вони несуть у собі дивовижну історичну силу: силу війни і епічного драматизму.
Визнання кривдниками заподіяної шкоди. В умовах диспаритетності сторін у конфлікті слабша сторона зазвичай зазнає тяжчих втрат. Для відновлення відносин та уможливлення укладання нового суспільного договору важливим етапом є визнання шкоди з боку агресора. Часто для цього користаються потенціалом, яким володіє мистецтво. Його метафорична мова дозволяє висловитися скрушно, надаючи при цьому гідності горю постраждалих. Із цього приводу художник-акціоніст Ай Вейвей сказав: «Творчість — це сила визнати минуле непридатним, змінити статус-кво і віднайти новий потенціал».
Як історично зумовлено, «чемпіоном» з вирішення суперечностей складного контексту в міському просторі є Німеччина. Цікаво, що там пам’ятники нацистського та, у випадку Східної Німеччини, ще й постсоціалістичного минулого подекуди зберігаються, за умов встановлення так званих антипам’ятників. Одним із найбільш контроверсійних воєнних пам’ятників є Гамбурзький меморіал 76-му ганзейському піхотному полку Першої світової війни, створений у 1936 році скульптором Ріхардом Куолем. Він очевидно створений славити німецьке прагнення до перемоги та війну як неминучість. На ньому навіть написано «Німеччина має жити, навіть якщо ми маємо вмерти». Цікаво, що замість знесення пам’ятника у 1950-х його перетворили на меморіал Другої світової війни, просто змінивши табличку. Тривали роки запеклих суперечок. Частина гамбуржців воліла демонтувати меморіал як ганебну ознаку нацистського режиму, а інші, здебільшого нащадки тих солдатів, патріотизмові та самовідданості яких апріорі було присвячено меморіал, виступали за його збереження. Вихід, який задовільнив обидві сторони, було знайдено через 50 років від дати спорудження меморіалу: одразу навпроти нього встановили «антипам’ятник». Для створення контрасту до провоєнного меседжа та визнання вини за злочини нацизму й Голокост у 1986 році скульптор Альфред Хрдлічка створив свій пам’ятник, інкорпорувавши в нього і зламану свастику, і щемливу мармурову скульптуру для вшанування семи тисяч людей, які втратили життя в концтаборі Ноєнгамме, і пам’ятний знак, присвячений жертвам Гамбурзького шторму (операції «Гоморра»). Таким чином, уже скульптурна група продовжує свідчити щодо історичних подій, хай навіть найганебніших, і водночас, просто поруч, відвідувач може переконатися, що цей період в історії країни засуджено і з цього приводу є скульптурна «антитеза». Такий підхід дозволяє вибудовувати громадський консенсус у ситуації, коли потрактування історії та емоційний відгук на події минулих років істотно різняться всередині громади.
Висловлення розкаяння через вибачення перед жертвами. Стійкий мир на теренах колишніх військових подій передбачає докладання зусиль до забезпечення перебігу процесу зцілення та прегнантності жертв (насправді й тих, хто вчинив злочини). Метою такої роботи є досягнення стану, коли травматичні події не забуті, але можуть бути залишені позаду. Тобто певні жахливі події минулого можна усунути з політичного порядку денного, звільняючи місце для спільних конструктивних дій. Практики, що уможливлюють вищезазначене, включають і художні. Найчастіше вони передбачають мистецьке осмислення процесу каяття художником або скульптором (що частіше), а вибачення громади полягає в розміщені мистецького вислову у своєму міському просторі.
Показовим за силою впливу прикладом такого мистецтва є Меморіал угорським єврейським мученикам біля синагоги в меморіальному парку Будапешта. Скульптор Імре Варга зробив пам’ятник у вигляді плакучої верби, що скорботно опустила гілля. Імена кожного з 400 тисяч угорських євреїв, які полягли жертвами нацистського режиму, викарбувані на кожному з листочків цього металевого дерева. «Срібна плакуча верба» злегка гойдає гіллям на вітрі, лунає легкий шерех листя, що блищить у полуденному сонці. Композицію довершує арка з написом івритом: «Чия агонія сильніша за мою?».
Прощення. Прощення, з очевидних причин, є складним аспектом процесу примирення. Під час конфлікту, впродовж ідеологічної сутички зазвичай іде активна боротьба за статус жертви. Кожна зі сторін зазнала втрат, і то найболючіших. За таких обставин примирення на умовах win-win не видається можливим. Імовірною моделлю, яка уможливлює прощення та порозуміння, стає lose-lose — визнання, що обидві сторони значно постраждали, але змушені знаходити форму для суспільного консенсусу. Очевидно, що це викликає гаму складних емоцій стосовно осоружного ворога та тупикової ситуації. На цьому етапі, у складних умовах конфлікту, людині важливо каналізувати свою злість, упоратися з болем, пройти процес зцілення, відчути надію.
Тут у пригоді можуть стати твори експресіоністів і сюрреалістів. Їх мотивами часто стають біль та крик. Такі картини дозволяють нам побачити власні злість і розпач. Як, наприклад, «Обличчя війни» Сальвадора Далі. Стан катарсису, тобто очищення під впливом ефектів, які нам транслює картина, спрацьовує терапевтично.
У мистецтвознавчому аспекті, не можна не згадати, як художньо висловився на тему прощення Рембрандт. Його шедевр «Повернення блудного сина» вдихає життя у біблійний сюжет, що став «загальним місцем».
Художник торкається складного питання: чи можна простити те, що є по суті непростимим? І дає свою відповідь — тільки таке, непростиме, і варте надзусилля для прощення! Майстерне потрактування фінального епізоду притчі звеличує його до загальнолюдського значення, спонукає глядача піднестися до етичної висоти, яка уможливлює безумовне прийняття.
Встановлення справедливості в якійсь формі. Роль мистецтва у встановлені справедливості може полягати у пред’явленні адекватних свідчень про трагічні події, що сталися, моральній реабілітації жертв злочинів, акцентуванні соціальних проблем, які стали наслідком (а в певних випадках — були причиною) жорстких конфліктів.
Гірким прикладом протистояння структурному насильству художньо став проєкт «Клубніка Андріївна», ініційований у квітні 2014-го року художницею-перформеркою Алевтиною Кахідзе. З допомогою малюнків, які навмисне виконані ніби в дитячій манері, художниця розповідає про буденне життя своєї матері в так званій ДНР, в текстах і малюнках художниця описує її як Клубніку Андріївну. Роботи зображують миттєвості життя на непідконтрольній території — дзвінки доньці з цвинтаря, бо лише туди сягає мобільний зв'язок, перехід через блокпости під пострілами тощо.
Проєкт переривається трагічною смертю матері художниці, яка сталася на блокпосту 16 січня 2019 року. У квітні 2019-го міністр соціальної політики Андрій Рева зробив різкі заяви щодо пенсіонерів—мешканців тимчасово окупованих районів Донбасу. Художниця Алевтина Кахідзе відповіла на висловлювання малюнком із зображенням своєї матері, яка померла в черзі на контрольному пункті в'їзду-виїзду. На картині художниці напис: «Пане міністре, їй не вистачило терпіння, вона померла».
Мистецтво висвітлює проблемні теми, змушуючи нас помічати їх, і працює як збільшуване скло стосовно питань, у яких ми не настільки тямимо, як мали б. Щодо встановлення так званої історичної справедливості, вартує уваги збірник графічних новел «ВЫ-ЖИВШИЕ», підготовлений і виданий Музеєм історії ГУЛагу у квітні 2019 року за мотивами реальних історій жертв політичних репресій. Збірник побудований на чотирьох інтерв’ю. Їх дали особисто двоє людей, які пережили ГУЛаг, а також син і донька тих, хто не повернувся.
Працівники музею кажуть, що цей проєкт покликаний формувати у молоді знання про трагічні події в історії країни, дати можливість відчути біль і жах тих несправедливих часів.
Планування запобігання повторному виникненню. Підвищення обізнаності стосовно певних конфліктних загроз або плекання миротворчих настроїв, які можуть актуалізуватися в дезінтегрованому суспільстві, — важливі аспекти превентивної роботи. Візуальне мистецтво може представити у найкоротший термін найширшій авдиторії поточні результати рефлексії на ситуацію, яка набуває форм загрозливої, або, навпаки, обнадійливої. Крім того, мистецтво створює нову свідомість глядача, має потенціал змінити реальність, межі якої включатимуть пам'ять про конфлікт та усвідомлення миру як цінності.
Ось, наприклад, кілька муралів, зроблених у серпні 2017 року в Північній Ірландії. Виявилося, що близько 40% людей віком до 25 років не мають щонайменшого уявлення про так званий The Troubles — конфлікт на етнічно-політичному ґрунті, що тривав з кінця 1960-х років аж до підписання Белфастської угоди в 1998 році. Це призводить до так званої втрати пам’яті про шкоду, романтизації конфлікту. Тому такі мурали в Північній Ірландії застерігають молодь про загрозу потенційної ескалації, працюють превентивно.
Мурал дівчинки з ведмедиком «Мілана» з’явився на стіні 15-поверхівки на проспекті Миру в Маріуполі після обстрілу бойовиками мікрорайону «Східний» у 2015 році. Дівчинка має реальний прототип, маленьку Мілану Абдурашитову. Її мама загинула під час обстрілу, але спромоглася закрити малу своїм тілом і захистити. Мілана дивом вижила. А ця потужна за смислом робота, розміщена в міському просторі Маріуполя, закарбовує у свідомості жителів пам'ять про трагічні події недалекого минулого.
Відновлення конструктивного характеру відносин. Суспільство наповнене шкідливими символами. Символіка, яка втілює довіру й мир, потребує постійного відображення і взаємодії. Це особливо актуально у постконфліктних середовищах, де порозуміння наносне, ситуативне, а відтак крихке. У художній сфері найуспішніші проєкти, націлені на розбудову конструктивних відносин, є такими, що включають колективне зусилля, тобто долучають локальну громаду до спільної творчої діяльності.
Проєкт корейської журналістки і громадської активістки Каї Кім «Маска миру» є мистецькою колаборацією волонтерів з Південної Кореї, Японії та Китаю. 333 маски зробили волонтери кожної з цих країн. Добровольці довіряли себе іншим, заплющували очі й дозволяли зробити з себе «маску» з допомогою техніки пап’є-маше.
Панно з цих масок, які мають вираз спокою та гармонії, експонувалось у країнах—учасницях проєкту як символ доброї волі, довіри, відкритості молоді, що усвідомлює виклики, які чатують на неї в майбутньому.
Поступова побудова довіри. Мистецтво безпосередньо звертається до емоційної пам'яті людини, яка набагато сильніша, ніж раціональний спосіб освоєння дійсності. Чуттєво, емоційно сприйняті художні образи стають невід'ємною частиною внутрішнього світу людини, отже вони не лише впливають на думки та почуття, а й зрештою визначають і поведінку людини. Мистецтво є приводом до спільного естетичного переживання в авдиторії з різним бекграундом та переконаннями. На цьому «спільному» тлі можливо вибудовувати довіру.
Так, наприклад, працює робота британського андеґраундного художника Бенксі, яка з’явилася напередодні Різдва у Віфлеємі. Графіті під назвою Alternativity, що зображає майже ренесансних янголят, які продираються між бетонними блоками на протилежний бік, розміщено на Ізраїльському роз’єднувальному мурі. Художник помістив поточну соціо-політичну ситуацію у контекст масових святкувань Різдва. Його робота не лише привертає увагу до проблеми, а й транслює нам певне піднесення, переносячи наш внутрішній акцент з проблеми військового протистояння у контекст, що уможливлює і навіть плекає думки про примирення.
А картина італійського художника Франческо Гаєса «Поцілунок» (1859), на перший погляд, видається типовим полотном італійського романтизму. Тим часом її вперше було показано на виставці в місті Брера з нагоди закінчення австро-італо-французької війни, або Другої війни за незалежність Італії, як вона називається в італійській історіографії. Італія перемогла завдяки французькій підтримці.
Кольори, використані художником — червоні панчохи, зелена підкладка плаща та біло-блакитна сукня, — натякають на Пломб'єрський пакт між Італією і Францією, що ознаменував народження італійської нації. Таким чином художник не лише спонукає свого сучасника відчути патріотичне піднесення, а й демонструє перемогу довіри і взаємної любові. Схожі відчуття ця одна з найулюбленіших італійцями картин Гаєса викликає й сьогодні.
Отже, мистецькі вислови є релевантними для кожного з етапів процесу примирення, наведених Йоанною Санта-Барбарою. Можна говорити про роль професійного мистецтва як рушія змін у мисленні окремих людей та громад, що потім проявляються в соціальній поведінці. Розмаїття ілюстративних прикладів демонструє, якою конструктивною та багатогранною є (і може бути) роль мистецтва у плеканні миру. Звісно, існують певні обмеження на застосування візуального мистецтва для умиротворення, і, попри це, якщо потенціал візуального мистецтва використовувати етично та свідомо, воно може сприяти здобуттю сталого миру.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google