ЧИ ПРИЙДЕМО У ЄВРОПУ В УКРАЇНСЬКОМУ ВЗУТТІ? ОБОВ’ЯЗКОВО — ЯКЩО НЕ ЗРОБИМО ЩЕ ОДИН ФЕТИШ ІЗ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ І СЕРТИФІКАЦІЇ

Не все в житті кепсько. Одним із променів світла в нашій державі можна вважати прийняття ВР у травні ц.р. трьох законів, покликаних докорінно змінити в Україні попередню систему стандартизації і сертифікації. Сподіватимемося, цей крок, який став можливим значною мірою завдяки позиції нового керівництва Держстандарту України, помітно наблизить нашу країну до цивілізованого світу в частині створення умов для діяльності підприємців, у тому числі виробників одягу і взуття.

З 1996 року автор цих рядків неодноразово висловлював у ЗМІ (і не тільки) думку про те, що наша система стандартизації і сертифікації принципово суперечить ринковій економіці, а використання її прибічниками гасел — «захист національних виробників», «захист споживачів», «захист дітей» — свідчить або про глибоке нерозуміння принципів ринкової економіки, або про бажання будь-що зберегти стабільне джерело доходів від різноманітних перевірок, заборон, дозволів.

Щоразу результат такого керування виявлявся протилежним: не витримавши тягаря «захисту», вітчизняні виробники переставали працювати взагалі або ж ішли в тінь (це не єдина, але істотна причина; постійні контакти з підприємцями наштовхують на такий висновок).

«Захищений» споживач теж постраждав. Він мусить носити контрабандну продукцію (перевантажені нею кораблі тонуть у Чорному морі!) чи й взагалі зроблену невідомо ким. Як завжди, найбільше постраждали найбільш «захищені» — діти. На тлі величезного — у 10 разів — зниження виробництва одягу та взуття для дорослих, випуск виробів дитячого асортименту скоротився прямо катастрофічно — у 100—150 разів. Приміром, якщо 1990-го у нашій країні було пошито 75 млн. пар дитячого взуття (близько шести на одну дитину), то в 2000 році — 699,3 тис. (тобто одну пару на 10—15 дітей). Природно, що багато мам і тат, які працюють на швейних, взуттєвих і текстильних фабриках, втратили роботу...

Було б легковажно стверджувати, що після прийняття нових законів усе відразу зміниться на краще, але що певну базу для цього створено — сумніву не підлягає. Можна лише вітати законодавчі норми, які проголошують, що держполітика у сфері підтвердження відповідності (так тепер слід називати відповідність якимось обов’язковим нормативам) базуватиметься на принципах «урахування існуючої міжнародної практики способів підтвердження відповідності залежно від потенційного ризику» і «гармонізації національних нормативно-правових актів з підтвердження відповідності міжнародним та європейським».

Тепер можна сподіватися, що виробникам продукції легкої промисловості буде створено нарешті такі умови праці, які мають їхні колеги, наприклад, в Італії або Чехії. Як це відбуватиметься на практиці? Покажемо на прикладі взуттєвого виробництва, хоча слід зазначити, що принципові підходи до того, що ми звикли називати державним регулюванням, при виробництві інших товарів легкої промисловості дуже схожі.

«...Як правило, державних стандартів на взуття в Європі немає. Єдиний виняток — це конструкція і властивості спеціального взуття для захисту від ушкоджень на виробництві.

Взуттєва та шкіряна промисловість у промислово розвинених країнах використовує стандарти, але вони не обов’язкові (це означає, що жоден урядовий орган не зобов’язує їх застосовувати)... Технічні умови з якості розробляють самі фірми. Ці властивості, як правило, засекречені і можуть бути повідомлені лише тим клієнтам, які платять за це гроші. Така ж практика застосовується і до дитячого взуття».

З офіційного листа керівника шкіряно-взуттєвого відділу Організації промислового розвитку ООН (UNIDO)
пана Ференца Шмеля.

Отже, умови праці європейського взуттьовика грунтуються на таких принципах державного регулювання:

1. У сфері виробництва взуття державних нормативів, які регламентують якісні показники, немає. Фірми самостійно розробляють ці показники і, більше того, не розголошують їх. Єдиною обов’язковою умовою для виготовлювача взуття в країнах ЄС є нанесення знака з інформацією, з яких матеріалів воно виготовлене: натуральної шкіри, текстилю чи штучних матеріалів (Директива ЄС №94/11/ЕC від 23.03.1994 р.). Багато покупців бачили на підошві взуття це гранично просте і зрозуміле схематичне зображення. Інших вимог і показників якості взуття, як б встановлювала держава, немає!

2. Держава контролює безпеку товарів, які продаються кінцевому споживачу і зараховані до потенційно небезпечних для людини. Однак взуття до таких товарів не належить.

Безпека ж взуття (як і багатьох інших готових товарів легкої промисловості) гарантується обмеженням застосування певних шкідливих речовин у матеріалах, із яких воно виробляється (наприклад шкіри). Із безпечних матеріалів небезпечний виріб не пошиєш!

«Товар, який продається кінцевому споживачеві і який міг би становити загрозу здоров’ю чи безпеці населення, має отримати дозвіл як товар, що відповідає чеським технічним нормам і розпорядженням. До розряду основних товарів, які потребують такого дозволу, належать продукти харчування, ліки, косметика і побутова техніка».

Збірник «Чеська Республіка», 1998—1999,
видання Економічної палати ЧР, стор. 23.)

Таким чином, зі статті 5 Закону України «Про підтвердження відповідності» випливає, що виробництво готового взуття має бути зараховане до законодавчо нерегульованої сфери. При цьому, дотримуючись європейських канонів, виготовлювач, наприклад, шкіри вимагає від постачальника хімматеріалів документ про те, що в ній не міститься заборонених речовин.

Вибіркова перевірка взуття в роздрібній торгівлі у разі виявлення в його матеріалах заборонених речовин дозволить швидко виявити порушника з усіма наслідками, які з цього випливають. Якщо взуттьовик не зможе пред’явити декларацію шкірзаводу, що підтверджує відповідність шкіртовару вимогам безпеки, то вся відповідальність лягає на нього.

Поза сумнівом, виготовлювач шкіри мусить мати чітку інформацію, які матеріали йому заборонено застосовувати, і, у свою чергу, вимагати відповідного декларування від постачальників. З імпортними матеріалами — та ж сама процедура. А оскільки виготовлювачів основних хімматеріалів для шкіряного виробництва відносно небагато (15—20 у всій Європі та СНД), то такий контроль значно дешевший і набагато ефективніший за сертифікацію готових виробів.

Щодо переліку заборонених речовин, то й тут не треба винаходити велосипед, — у світі вони визначені. Їх список можна запозичити хоча б в Італії — основного світового виробника одягу та взуття. Якщо ми «попереду планети всієї» розширимо цей перелік — це буде пряме порушення статті 5 згаданого закону.

Таким чином, Україна отримає ефективну систему захисту споживача від небезпечної продукції, що враховує інтереси виготовлювача і гармонізована з міжнародною. Причому безпеки буде досягнуто ефективно й дешево. Останнє дуже важливо, оскільки всі невиправдані витрати з контролю, сертифікації тощо, зрештою, закладаються в ціну, тобто їх оплачує покупець із власної кишені, і знижують конкурентоспроможність продукції.

3. Сертифікація (чи інший аналогічний вид контролю безпеки готових виробів легкої промисловості) об’єктивно не може виконати свого призначення через неможливість ідентифікувати виріб, який пройшов перевірку, із виробом, запропонованим до продажу. «Розпізнати» можна лише матеріал, бо він має конкретний склад або рецептуру, тобто може бути ідентифікований.

Крім того, у легкій промисловості серію повністю однакової продукції часто становлять усього 10—20—50 пар (штук), і вона відрізняється від іншої серії як матеріалами, так і конструктивними особливостями. Щоб переконатися в цьому, досить пройтися магазинами: цілком однакове взуття в різних торгових точках знайти дуже важко. А виготовлювачів взуття уже тепер сотні (в Італії їх близько 8 тис.)...

Навіщо я про все це розповідаю? Попри дуже прогресивну назву, стаття «Міжнародні правила писані і для нас» («ДТ» за 23 червня ц.р.) бореться за продовження державного «управління» українськими виготовлювачами продукції легкої промисловості. Відповідаючи автору, скажу, що справді, відповідно до міжнародних правил, держава не втручається в політику підприємств щодо якості і справді їм «не заважають працювати всякі метрологи й екологісти». Вся система ISO застосовується виключно добровільно, як і стандарти ЕКО-ТЕХ. І «директив ЄС щодо якості взуття» не існує, і дитяче взуття там також не дотується, але виробляється.

Переконаний, що Держстандарт України продовжить роботу з «цивілізації стандартизації» і під гаслом «захисту» не з’являться нові годівниці, шкідливі і для виготовлювача, і для споживача, а отже — і для нашої країни в цілому.

І останнє. Давно вже час усім дбайливцям та борцям «за якість і конкурентоспроможність» усвідомити одну просту істину — ніхто й ніде не зацікавлений у підвищенні якості та конкурентоспроможності більше, ніж сама фірма, і змушувати її до цього, витрачаючи державні кошти, щонайменше нерозумно. Примус же через госпрозрахункові структури не вписується в жодні ринкові пристойності. Невже це слід доводити? Якщо хтось зможе допомогти фірмі (за гроші) і фірма захоче цю допомогу отримати — будь ласка! Але вирішувати це має сам підприємець.

Та все ж — невже ми знову наступимо на граблі і в Україні замість обов’язкових стандартів з’являться дуже схожі на них технічні регламенти? Нас не зрозуміють...

P. S. Я був дуже здивований, коли від одного з великих фахівців із сертифікації дізнався, що, виявляється, дослідним шляхом відрізнити справжнє вино від уміло зробленого фальсифікату неможливо, — лише дегустацією! Але на колір і смак, як то кажуть, товариш не всяк.