УДАРНА ХВИЛЯ «СПРАВА ЖЕРДИЦЬКОГО»: ОКРЕМИЙ ВИПАДОК ЗАГАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

И в зеркало смотреться,

как фонарь

Глядится в высыхающую лужу.

…Ну от, панове-товариші, наша люба батьківщина знову прогриміла на весь континент. Слово честі, уже стає звичкою — бути «в усіх на вухах». Чергового українського депутата в черговий раз заарештували пильні, але чесні охоронці порядку Старого світу. І за пильність їм велике людське спасибі. Але прикро, що нашу національну гордість знову прищемили дверима в Європу. А найосоружніше — інакше й бути не могло. Не цей депутат, то інший який-небудь прем’єр-міністр.

Систему, яка призводить до ущемлення, ми побудували спільно: це коли на пакування зібраних компроматів не вистачить усіх валіз, на пакування грошей, що відпливли, — усіх офшорів, а на упаковку всіх охочих — місць у владі. Позаяк влада в нас одна — законно обрана. Вона всередині себе з собою бореться, сама з собою домовляється, сама всередині деребанить дивіденди й дельти. Наслідки цієї бурхливої діяльності зазвичай позначаються на міжнародних рейтингах: корумпованості, свободи слова й рівня життя. Так нам і треба.

І ще один наслідок, без усяких рейтингів, на чистій інтуїції: разом із періодом прогнозованих техногенних катастроф, до України підкрадається смуга більш-менш очевидних політичних дефолтів. Власне, про це й піде мова, оскільки гучна справа з німецькими грошима для українських остарбайтерів і все, що накручено навколо неї, — просто готовий навчальний посібник із сучасної нашої економіки (вона ж — політика). Таке собі тріснуте «дзеркало української еволюції». Ось деякі осколки.

Як це починалося

…Живу я вже досить довго, причому — в Україні, а це не хухри-мухри. Це, доповім я вам, заняття, яке вимагає великої наснаги, витримки й тихої відрази до навколишньої дійсності. Поки тренуєшся, аби розвинути ці корисні риси, втрачаєш безліч рис непотрібних: ентузіазм, оптимізм, і це, як його? — почуття законної гордості за рідну державу. У сенсі: за її, держави, владу й інші причандалля, означені евфемізмом «еліта» (прости, Господи). Типу така конкретна еліта, чисто по поняттях. Чисто в конкретних випадках ці поняття еліта раптово виносить на суд загалу. І заходиться за дорогу душу мочити конкурентів, де прийдеться — виходячи з «політичної доцільності», анітрішки не бентежачись тією прикрою для еліти обставиною, що визначення типу «злочинець» і «спільники» у пристойному суспільстві дає тільки суд. Утім, у нас що з суспільством, що з судами, що з пристойностями — однаково. Вони начебто б є, але їх нібито й немає.

Утім, ми забігаємо наперед, а нам треба в 1994 рік — до джерел «справи Жердицького». Як це було, добре пам’ятає народний депутат Віктор Пинзеник, котрий був тоді першим віце-прем’єром. «29 листопада надійшов лист за підписом Ігоря Мітюкова, — розповідає Віктор Михайлович, — із приводу відкриття нагромаджувального рахунку фонду «Порозуміння та примирення» у Градобанку. Була потрібна моя віза. Ніяких підстав не завізувати цей документ у мене не було». Радше навпаки, додамо ми.

З «хроніки минулих років»: червень 1994-го — Градобанк успішно проходить перевірку (достовірність даних і відповідність міжнародним стандартам обліку) аудиторської компанії «Делойт енд Туш».

Початок 1995-го — ЄБРР відкриває кредитну лінію та протягом року розміщує в Градобанку 11,1 млн. дол. Однією з умов відкриття лінії була задовільна ліквідність і якісний кредитний портфель банку.

Поки що нібито все нормально? Найцікавіші моменти ще попереду: отримавши «добро», Мінфін, фонд «ВіП» і Градобанк підписують «троїстий союз» — угоду, за якою «ВіП» передає отримані ним для виплат остарбайтерам німецькі гроші в оперативне управління Градобанку. Тобто Мінфін і фонд дозволяють банку задіяти дойчмарки в неризикових (депозитних) операціях. Причому — тільки й винятково з першокласними банками.

Наступна вправа: фонд «Відродження та примирення» домовляється з Градобанком (цього разу — без Мінфіну) про передачу остарбайтерських коштів уже не в оперативне, а в трастове управління. Суворо кажучи, з цього моменту й починається «справа», хоча банк ще справно виконує платежі. Не будемо, втім, забувати, що всі ці події відбуваються в Україні, отже ручатися за нормальний плин подій не варто. Мабуть, місцевий грунт, таємниче випромінювання батьківщини, спонукає банкірів на відчайдушні вчинки.

У випадку з Градобанком — на видачу довготермінових (підвищеного ризику) кредитів за наявності в банку фактично тільки короткотермінових ресурсів. За це, у принципі, кримінально не карають — але за такі хитрі ходи банк цілком може покарати сам себе — доларом чи тією ж таки дойчмаркою.

Так воно й вийшло. Публіці вже було представлено (явно цільовим способом «злиті» у пресу) туманні схеми переведення кредитних грошей, отриманих фірмою Ігоря Діденка «Хорда» на якісь офшорні рахунки. Чи були у Віктора Жердицького при проведенні цих операцій вагомі підстави ризикнути банком заради персональної вигоди? Поки що не доведено. Принаймні до літа 1996 року Градобанк проводив виплати остарбайтерам. Потім якось раптом перестав.

А трапилася тієї пори чергова напасть, яка підкосила і Градобанк, і його керівника, — точно за новою українською традицією, за якою всі «кидають» усіх. Причому — куди трапиться. 1996 року банк потрапив у «Антарктику».

Схеми на любителя

Старожили пам’ятають, як 1996 року, попри наявність кредитного договору, Градобанк відмовив у кредиті (5 млн. дол.) фірмі «Антарктика» з вагомих, з точки зору банку, причин. Банк вирішив, що саме «Антарктика» порушує умови договору, за що і був суворо осуджений арбітражним судом. У результаті на користь скривдженого позичальника з транзитного рахунку банку було майже миттєво (попри апеляцію банку у Вищий арбітражний суд) списано 4,2 млн. дол. — за збитки від невидачі кредиту, плюс пеня. А заодно суд вирішив зобов’язати Градобанк таки видати постраждалій фірмі злощасний кредит. До 4,2 додати 5 млн. дол. — дев’ять мільйонів, як із куща, отримали на абсолютно рівному місці персони, котрі придумали і втілили цю невигадливу схему роздягання банків. Трохи пізніше подібне намагалися зробити з Ексімом і банком «Україна». Навіть не знаю, що завадило.

Одним із закономірних наслідків «антарктичної експедиції» виявилася втеча клієнтів із Градобанку. Стався, ясна річ, відтік клієнтських коштів, і вже до 1 вересня 1996 року банк не провів платежі фонду «Порозуміння та примирення» (11,5 млн. грн.). Ось тут і настав час Ч. Точніше, час для особливої програми повернення остарбайтерських грошей банком «Україна»...

Історія ця широко відома, нагадаємо лише, що НБУ на чолі з Віктором Ющенком надав «Україні» кредит на купівлю ОВДП і дві-три серйозні пільги. Натомість банк зобов’язався належні за облігаціями відсотки відправляти на компенсаційні виплати. Це, між іншим, типова українська практика — пільги в обмін на щось. У даному випадку — щоб уникнути великого міжнародного скандалу. І на той момент (1996—97 рр.) скандалу справді не було. Чому він спіткав Україну напередодні 2001 року — питання окреме.

Політичні гроші й політичні дивіденди

Отже, гроші остарбайтерам виплачено. Жердицького арештовано. Справа з неминучістю гірського обвалу дійде до суду. Чого ще бажати? Наївне запитання, з огляду на повадки життєрадісної і м’ясоїдно-хижої частини нашої «еліти». Адже яка зручна нагода випала (чи підкинули її?) — розповісти знедоленому народу, як подільники, фігуранти й глитаї нажилися на страшній «афері століття» (ой, є на нашому віку афери й крутіші), скривдили і без того нещасних остарбайтерів. Для цього ніякого суду не потрібно: достатньо задіяти методи а-ля Сергій Доренко і підверстати до неприємної, заплутаної історії «потрібні» імена. Віктора Пинзеника, наприклад, чи Віктора Ющенка. Методи і справді не дуже пристойні, і до того ж виконання «підгуляло», але дечого вдалося досягти і з їхньою допомогою.

Перший реальний результат — на рівні відчуттів. Все дуже схоже на підготовку до незабарного старту президентських перегонів. Самі перегони можуть і не відбутися, але інтрига крутиться тут за принципом «не дожену, то хоч зігріюся». Наприклад, нам уже розповіли про лиховісні сили «проурядової частини парламентської більшості». Тепер, за тією ж логікою, необхідно змусити главу Кабміну в чомусь гарненько повиправдуватися.

І тут, немов Ньютону на голову, звалилося «яблуко геніальності». Виявляється, що надзвичайно легко можна обізвати прем’єра Ющенка та колишнього першого віце-прем’єра Пинзеника «подільниками» п.Жердицького (вину котрого, настійно нагадаємо, поки не визнано жодним судом). Один, мовляв, «прикривав за рахунок бюджетних коштів» нехорошого банкіра під кінець скандалу, інший дав «добро» Градобанку на самому початку. І нехай тепер виправдуються, розбираються між собою. Можна заодно пригадати й екс-голову «Нафтогазу» Ігоря Діденка й розповісти, як він дружить із «Реформами й порядком». Щоправда, останнє не спрацювало як слід: оскільки прізвище Діденка більше асоціюється з дружною командою Ігоря Бакая, тобто потенційними союзниками «яблучного пирога» за рецептом пана Бродського (не плутати з Нобелівським лауреатом Бродським). Промашка вийшла. Буває.

І вся ця каламутна історія триватиме до самісінького апофеозу, поки не прийде Хтось — весь у білому і не наведе в країні порядок, і не притягне винних до відповідальності. Суто український проект, панове.